AP

Всеволод Кевлич
Читать
Latest posts by Всеволод Кевлич (see all)

Минулий тиждень став доволі сумним. На пенсію відправився неперевершений Роджер Федерер. Його кар’єра за офіційними даними склала більше ніж 24 роки. Більшу частину свого життя Роджер був професійним гравцем. Вперше став лідером рейтингу в 2004му році. Й протягом 15 років вважався головним претендентом на будь-який трофей, або був одним з претендентів. Тобто, це був його максимально конкурентний час. Останні два роки він більше лікувався, ніж грав, й все дійшло до логічного завершення.

Всі чекали на це, але також всі бажали, щоб цей час ніколи не настав. Його тенісні побратими також. Проте, все в світі має свій початок й свій кінець. Тому, посумуємо й спробуємо довести, що Федерер, та такі як він, не мають бути прикладом для фундаментального аналізу. Й ось чому.

Такі, як Роджер народжуються раз на століття. В них свій особистий шлях. Бо на роду написано «стати професійним тенісистом». Чи міг він пройти повз теніс? Звичайно міг, але теніс не міг пройти повз нього. Хоч як там це не фантастично, але наш шлях в багатьох випадках малюємо не зовсім ми. Так, ми багато що можемо на шляху сплюндрувати. Без нашої участі ми ніколи не досягнемо найвищого нашого призначення. Але без «помазання» всі наші зусилля будуть марними. Бо це – не наше. Як не крути!

Приклад Федерера – чудова ілюстрація саме «помазанця». Решта тенісних зірок, за незначним виключенням як-то Надаль, Джокович, Маррей, набагато пересічніші. Їх тенісна особливість не настільки очевидна, щоб не уявити їх в іншому місці й при зовсім іншій справі. Їх впевненість в тому, що саме теніс – їх місія, має доволі обмежений статус. А тому, в їх сприйнятті є місце сумнівам. Й чимдалі ці сумніви можуть зруйнувати те, що ми називаємо любов’ю до своєї справи. Чи можете ви уявити, що Федерер хоч колись мав сумніви в тому, задля чого він має помирати на тренуваннях?

Хоча, звичайно, й він мав хитання в своєму виборі. Але не такі, як більшість колег по цеху. Тому він не найкращий приклад для наслідування. Бо унікум народжується поза загальнолюдських стандартів. Й має вимір ірраціональний, тобто, неповторний. З цим й полишимо Роджера й побажаємо міцного здоров’я та творчого довголіття в тенісі в інших ролях. Куди ж він від тенісу подінеться?

AP

Повернемось до наших роздумів щодо вчасності визрівання зірки-професіонала та  необхідних складових для цього. Ще зовсім недавно існувала теорія, що професійна кар’єра найвищого рівня має термін 10 років. Атлет просто зтирається за цей час. Фізично, ментально й навіть фізіологічно.

Кар’єри багатьох зірок 90-х це підтверджують. Ранні уходи в 28-30 років – не перелічити. Прізвища не наводитиму з міркувань етики. Бо сьогоднішні провідні гравці вже здатні грати до 40. Бо виховують в собі те, чого було вдосталь у Федерера, в сестер Вільямс та багатьох довгожителів – незаперечна впевненість у власному призначенні. Ця впевненість базується насамперед на понадлюдській праці й численних прикладах подолань власних вад та лінощів й переходу через поріг можливого з поверненням в реалії та усвідомленням «чи бажаю я ще, якщо треба».

Ось тут, саме на цьому рубежі втрачаються численні непересічні, але й несправжні таланти. Ця несправжність саме на цьому етапі й стає зрозумілою. В неї не вірять ні сам талант, ні його оточення. Й найважча помилка команди гравця саме в тому, що на цей етап гравець прийшов не будучи справжньою особистістю. Бо цей іспит саме для особистостей, які спроможні крізь туман втоми, страху смерті через перевантаження, буденність самоорганізованості, прийти до необхідності скласти цей іспит. Незважаючи ні нащо! Й навіть на аксіому, що «я ніколи не стану Федерером».

Так, не станеш, але ти можеш стати не гіршим за Маріна Чиліча, Дієго Шварцмана, кращим за Даміра Джумхура, або Данку Ковініч. Всі ці гравці, кожен на своєму рівні, хапають саме свої зірки з неба. Й заробляють свій шматок професійного тенісного хлібу. Бо саме це було їх бажанням. Не вірте, що люди приходять в теніс заради любові до нього! Й мають успіх, байдуже до грошей. Ні, це брехня. Кожен хотів або вилізти з мізерного стану, або заробити саме свої гроші, або забезпечити безтурботну старість своїм батькам, або….Багато яких або, але саме завдяки тенісним заробіткам.

Й ось ми підійшли до предмету. Коли наші бажання співпадають з нашими спроможностями? В якому віці? Коли ще можна не втратити надію й коли можна впевнено сказати, що гравець відбувся? Про це й поговоримо наступного разу. Далі буде.