Харківський бізнесмен та спонсор Еліни Світоліної в ексклюзивному інтерв’ю сайту Sport-Express.ua підбив підсумки тенісного сезону та розповів про нинішнє життя у Харкові та політичні процеси в США.
«Дуже хотів, щоб першою ракеткою світу залишилася Швьонтек»
– Юрію Анатолійовичу, тенісний сезон завершено. Наскільки в наших реаліях вам вдавалося дивитися матчі, принаймні, великих турнірів?
– Великі Шоломи дивився усі. Еліну Світоліну та Марту Костюк точно дивився. Знаєте, війна війною, а не так багато залишилося у харківських умовах якихось тем, які хоч на якийсь час від неї відволікають. На жаль, я погано сплю. Більше чотирьох годин на добу не виходить. Не знаю, звідки стільки адреналіну. Я проходив одну медицину, так мені там наміряли 97% рівень стресу та 95% рівень агресії. По агресії питань немає, якщо ви питаєте про руських, то звичайно, що це агресія.
Ночами, коли був плей-офф NBA, я дивився ці матчі. У мене є 5-6 улюблених команд. Я дивився Даллас, Селтікс, Пейсерс, Сан-Антоніо, а ще Хіт, але вони одразу вилетіли. Просто ці матчі починалися о третій ночі, а також о 4:30. І я їх всі дивився.
Окрім цього, дивився великі Мастерси, Індіан-Веллс та Маямі. Китайські турніри зараз не дивився, бо дівчата вже не грали і Еліна зазнала травми. Дуже хотів, щоб не Соболенко залишилася першою ракеткою світу, а Швьонтек. На жаль, маємо те, що маємо.
– Кар’єру Еліни ви пам’ятаєте з 12 років. Дивлячись на довгу дистанцію, у якій точці своєї кар’єри вона перебуває? Чи здатна вона виграти якийсь великий титул? Не говоримо про Великий Шолом, а принаймні, WTA1000?
– WTA1000 точно здатна виграти. Дивіться, їй 30. Що таке 30 років? Ніби й багато. Але перша серйозна травма сталася зараз. Найбільшим досягненням, коли вона була маленькою, я вважаю те, що ми її дуже спокійно та не поспішаючи вели. Попри різні спокуси з різних боків, вона у неповні 16 років виграла юніорський Ролан Гаррос до 18 років. Була купа пропозицій, але ми чимало часу приділили відновленню. Я гадаю, що це зіграло свою роль, бо у такій важкій кар’єрі топ-спортсменки, першої серйозної травми Еліна зазнала лише у 30 років.
Після 30 років у нас хто вигравав Шоломи? Серена, На Лі, Анжелік Кербер. Небагато, але є. Чому б не повторити їхнє досягнення? Мені цей сезон у виконанні Світоліної сподобався. Взагалі-то, десь з кінця квітня вона грала із цією травмою. Еліна грала на знеболюючих кожен турнір. Я не знаю, можливо, це рішення команди. Може й раніше треба було робити цю операцію. Але теж ясно, є сезон, Шоломи, зобов’язання перед спонсорами. Такі рішення ухвалювати нелегко.
– Як у неї зараз справи?
– Я знаю, що зараз Еліна успішно відновлюється, якщо Бог дасть, Australian Open вона буде грати. А це ж зовсім скоро. За тиждень до Нового року треба летіти до Австралії і грати турніри, Брісбен, Окленд…
23 місце в рейтингу наприкінці сезону із тими непростими подіями, це непогано. Ми ж часто з Еліною розмовляємо. Вона проводить велику роботу в рамках того, що її знають, асоціюють з Україною. Вона та Андрій Шевченко збирають більше всіх коштів для United 24 і для ЗСУ. Немає жодної пресконференції, на якій Еліна не розповіла би про війну в Україні. Вона зараз з чинних гравців у всіх видах спорту робить більше всіх прямих етерів. У неї є можливість говорити одразу після матчу та потім, на пресконференції. Вона не марнує жодної нагоди сказати про нашу біду. І на неї також тиснуть ці події. Їй завтра грати, а в Одесу прилетіли ракети. Їй сьогодні виходити на корт, а в Харкові загинули люди. Ми спілкуємося, і я відчуваю це.
– Яке враження залишила Марта Костюк? Вона завершує рік у ранзі найкращої тенісистки України у рейтингу просто зараз.
– Радію за Марту. На все свій час. Можна згадати Графф, Хінгіс, Серену Вільямс, які в 16-17 проявили себе і пішли перемагати. Але треба трошки заматеріти, отримати по голові. Це не у когось сталося на корті, це не Юра Сапронов вигравав 6:1 та 5:1 і у підсумку програв у трьох сетах. Коли ти сам наб’єш ці гулі, тоді прийдуть і перемоги. Таких прикладів у найвеличніших чемпіонів було дуже багато. Я абсолютно переконаний, що такий тенісний час, коли треба чогось очікувати від дівчини, це після 21 року. До того часу треба терпіти. Усім: тренерам, батькам, спонсорам, команді. Треба вибивати хробаків з голови.
Звичайно, психологія зараз – дуже важлива річ. І ми бачимо, що топ-гравці, та ж Швьонтек, після перемоги біжать не до мами, тата або тренера, а спочатку обіймають психолога. Я намагався вникнути у все це і скажу, що це дуже важливо, знайти людину, яку ти почуєш.
– Це дійсно важливо.
– Навчити їх у 20 чи в 21 рік чомусь на корті нема сенсу – вони все вміють. Інше питання, як змусити ризикувати? Ви ж подивіться, Еліна почала грати значно агресивніше. Цьогоріч та трохи минулого. Помилок стало більше. Раніше у двох сетах максимальним показником було 10 невимушених помилок, зараз їх побільшало. Але виявляється, їй є чим перемагати.
Хоча багато хто казав, що нічим, немає сильного бекхенду, немає родзинки. Є стабільна гра. Хороша швидкість, хороша фізика, 2-3 роки тому я вважав, що Еліна була найсильнішою фізично. Навіть сильнішою за Серену та Соболенко. Сумарно, не «розвернись плече, розмахнись рука», а перебігати могла. Задача ж проста: перекинути м’яч на бік суперника на один раз більше, ніж він. А як це зробити, це не так вже й важливо. Треба просто добігти та перекинути. Еліна це вміла робити класно.
Від Марти я багато чого очікуватиму наступного сезону. 22 роки – є й перемоги, й красива гра, вже все є для подальшого прогресу. Дуже тішуся Юлії Стародубцевої. 25 років, тихенько, зайшла в топ-100. Просто красуня, молодчина!
– Леся Цуренко. Яке від неї враження цього року?
– Я завжди казав, що Лесі трохи не пощастило на старті. Я добре пам’ятаю її у 15-16 років, тому що рік чи два допомагав Лесі фінансово. Її тоді тренувала мама Медведевих, пані Світлана. Я не поділяю той підхід, який тоді було застосовано, бо талановиту дівчину нехай не «вбили» як Лопатецьку (просто тенісну перлину назавжди втратили через помилки тренера та мами), але величезну кількість травм, яку вона має зараз, це відгомін тих тренувальних помилок, яких при незміцненому організмі було припущено.
Дівчата ж всі різні. Даяна Ястремська вже в 16 за фізикою, тестостероном була готова грати на дорослому рівні. Це нормально, вони всі різні треба просто побачити це і не поспішати. Лесі – низький уклін і велике дякую. Бо вона завжди за команду грає краще, ніж індивідуально. Завжди віддає себе усю. Вік візьме своє і їй просто бракує бензину на треті сети чи додаткові турнірі. Дай Бог їй людського щастя, бо вона чудова людина, яка багато віддала себе збірній України та командному тенісу. Низький уклін.
«Після 1:2 я не вірив, що Україна переможе Австрію на Кубку Біллі Джин Кінг»
– Про Біллі Джин Кінг Кап моє наступне питання якраз. Нещодавно мені на очі потрапив склад збірної Казахстану на матч проти Кореї. Рибакіна, Путінцева, Даніліна, усі топ-гравчині країни на місці. Дивлюся на склад збірної України проти Австрії: жодної тенісистки з топ-100. Чому так?
– Я точно знаю, що це таке. Бо 4,5 роки я відповідав за збірну України. Коли я брав її під опіку, вона була 36-ю, а коли я йшов, то вже шостою. На шостій позиції вона ніколи не була, та й зараз далеко від того місця. Можливо, Федерації тенісу буде прикро, або Еліні Світоліній та її Фонду, який зараз менеджерує жіночу збірну України, буде прикро те, про що я зараз скажу, але я б з цим складом виграв Кубок Біллі Джин Кінг.
Я думаю, що я зміг би зробити так, щоб в команді грали Світоліна, Костюк, Ястремська і Калініна одразу. Треба розмовляти з гравцями. Справа не завжди в грошах. Треба говорити, з гравцями, батьками, тренерами. Гроші – так, це важливо. Компенсації якісь і так далі. Але повірте, це не завжди ключове.
Але ви назвали Казахстан, а чи дивилися ви на склади інших збірних? Наприклад, Італії, яка перемогла Словаччину?
– Так, у італійок грала Жасмін Паоліні, четверта ракетка світу.
– А у якої збірної були всі топи? В принципі, у багатьох збірних по одному топ-гравцю було. Я не хочу розбиратися та заглиблюватися, чому Костюк була заявлена, але у підсумку не зіграла. Звісно, дякую дівчатам, вони витягли фантастичний матч. Після 1:2 я не вірив, що ми переможемо. Я дивився і радів. Слава Богу, і Катя Завацька, і дівчата в парі зробили щось неймовірне. Але ж до цього можна було не доводити, маючи лідером команди не 117-ту ракетку світу Лесю Цуренко, при всій повазі, а когось з першої сотні. Еліна – ні, бо у неї триває відновлення після травми, а Костюк, Ястремська, Калініна, Стародубцева…
Вони все одно конкурентки між собою. Якщо мене спитають рецепт, я скажу свою думку. Не треба робити так, як я. Але ж це була історія успіху. А вона на чому була побудована? На помилках, я спочатку набив гулі. Міняв менеджмент, намагався спочатку командувати. А ні фіга. Треба їхати та розмовляти.
Тоді у мене в команді були сестри Бондаренко, Перебейнос, Савчук, Коритцева. Треба було їхати до Красилівки, говорити з мамою Альони Бондаренко, пити чай. Юрі Сапронову треба їхати, а не Васю Пупкіна відправляти. Бо це уважуха, для них це важливо. Їхати до мами Маші Коритцевої, розмовляти. До Тані Перебейнос. Потім Сева Кевлич їде і говорить. Це деталі, але процес зрозумілий.
– А з ким першим треба говорити?
– Тут все ясно. Якщо зараз Костюк перша ракетка України, то з нею першою. Світоліна – друга? Значить з нею діалог буде другим. Логіка така. Але це зрозумілий процес. Це не система диференціальних рівнянь з потрійними рівняннями.
– Катаріна Завацька потрапила у ситуацію, коли після Кубку Біллі Джин Кінг була змушена грати турнір на наступний день. Вона досить емоційно висловилася на своїй сторінці в Instagram. Як ви для себе зрозуміли цю ситуацію? WTA, я перепрошую, просто натупила чи їм все одно на графік спортсменок?
– Ні, я не думаю, що це під Катю Завацьку. Слухайте, ну всі ці Федерації та організації міжнародні, живуть за протоколом та кліше. Війна в Україні чи ще там щось, вони ж як ООН та наші західні партнери: стурбовані та засуджують. Але допомогти та вникнути у ситуацію не хочуть. Це ж форс-мажор. Як їй грати? Поставлять вчора, або першим запуском сьогодні, всю ніч добирайся туди… Це ж не одинокий випадок. Щиро шкода Катю. І абсолютне нерозуміння дій WTA. Вони просто формальні протоколісти.
«Джокович – гівнюк по відношенню до України, але чемпіон великий»
– Рафаель Надаль завершив кар’єру, програвши свій прощальний матч. Для вас Рафаель Надаль – хто він в історії світового тенісу? Чи увійшов він до найвеличніших гравців в історії?
– Звичайно. Я добре пам’ятаю Борга Макінроя або Джиммі Конорса. На кортах на власні очі я їх не бачив, лише по телевізору. Бачив по завершенні кар’єри, коли вони грали як ветерани. Але от з часів протистояння Агассі та Сампраса, я пам’ятаю з перших років. Як і подальші пари конкурентів. Я багато матчів дивився, починаючи з 1997 року, я їздив на усі великі турніри. Лише останні три роки, через війну, не відвідував змагання.
Я колись рахував. Здається, 20 разів був на Ролан Гаррос, 15 – на Вімблдоні. І по п’ять US Open та Australian Open. Звісно, протистояння Федерер – Надаль було головним в останні 15 років. Потім до них долучився ще й Джокович. Це все монстри та великі люди. З цих трьох я виділяю Федерера, його гру. Я достатньо багато бачив й Джоковича з Надалем. За результатами Джокович зараз найвеличніший. Він, звичайно, гівнюк по відношенню до України в контексті війни. Але чемпіон він великий.
Ці троє найкрутіші зараз. За будь-якими опитуванням. Агассі, Сампрас, Макінрой, Борг – це стара плеяда. Надаль – великий чемпіон, нехай і не такий джентльмен, як Федерер, але все ж.
– А як вам Алькарас і Сіннер?
– Я дивлюся на них і вони здорово увірвалися. Ми чекали перемог на Шоломах від Циципаса, Звєрєва, але бачите як сталося. Я дивлюся на Алькараса і Сіннера, вони такі, автоматчики, без помилок з усіх боків. Але важко сказати, що є сильною стороною Сіннера, а що – Алькараса? От якщо говорити про Федерера, то будь-який тенісний вболівальник тесляр-бетонщик (я теж тесляр-бетонщик у футболі, в тенісі може трошки краще орієнтуюся), скаже, що Федерер – це подача, вихід до сітки, гра зльоту і все піде навколо цього.
А що таке Надаль? Це кручені м’ячі, незрозуміло, як він обертається, як він це робить і так далі. Цей лікоть працює неясно як.
Той-таки Джок, це такий ментал, що я навіть не знаю… Не дарма він сидів півтора роки в Катманду у тібетських старців. Але звідти він повернувся ментально іншою людиною. Це було буквально 5 років тому. Вже у віці за 30 років він поїхав туди шукати і знайшов. Подивіться, теж автоматчик, яка розтяжка. На мій погляд, у цього тріо є щось, що може кожного з них охарактеризувати. А ось про Сіннера з Алькарасом поки такого не скажеш. Вони круті обидва. Якщо вони пройдуть без травм, то це протистояння на багато років.
– У Сіннера була історія, пов’язана із можливим застосуванням заборонених препаратів. Як ви відчуваєте, це могло статися з ним?
– Та могло статися будь з ким. Відмазали його чи дійсно щось було – як цю правду дізнатися? Але дійсно могло трапитися випадково, лікар помилився. Або заборонені речовини могли опинитися у протизастудних ліках. Цим має займатися WADA, їх ніхто не любить з гравців. Бо вони приходять о п’ятій ранку, будять. Або якщо не можеш помочитися після матчу, бо у тебе зневоднення, то ти все одно сидиш в лабораторії WADA, а не лежиш на масажі. Я таких випадків знаю десятки. Коли після матчу треба води попити, або в душ сходити, а вони вимагають пробу. А неможливо попісяти!
«У перший рік повномасштабної війни на полях Superior була 31 воронка»
– Звичайно, я не можу не спитати вас про Харків. Зараз ви повернулися до міста після невеликого періоду відсутності у сімейних справах. Наскільки він змінився за ці півтора-два місяці?
– Та ніяк не змінився. Стало трохи більше зруйнованих будівель. Стало більше будівель без вікон. А ще, холодно, сіро та сиро. Окрім щоденних бомб, шахедів та ракет, з’явилася ще депресія через погоду. Це видно, але це очікувано.
Юрій Сапронов, фото: Facebook
Гадаю, що у місті все одно залишається понад один мільйон людей. Мільйон та сто тисяч, так стверджує мер міста. Так, тут певне заміщення відбулося: я думаю, десь 200 000 тимчасово переміщених осіб з тих міст, які були окуповані у Харківській, Донецькій та Луганській областях. Відповідно, тисяч 300-400 харків’ян виїхали у Київ, Львів та закордон.
Зараз я бачу і в парках, і в кафе, різних людей. Але місто живе. Зараз буде важче, бо влітку люди заробляли за рахунок кафе зі столиками на вулиці. І все ж місто живе, трохи «безбашенне», я в тому числі і про себе, бо так не можна реагувати на те, що відбувається навколо. Ми не так як усі реагуємо на сирени. Десь гахнуло, всі присіли та і все. Насправді, це страшно, бо у мене є давнішня цифра, на початок року. 32% обстрілів великих міст, не на лінії зіткнення, це Харків. Бо близько до кордону. А деякі люди, не розуміючи цього, кажуть: «Дайте нам два Patriot і закрийте харківське небо від КАБів». Це неможливо.
– Чому?
– Бо ракета з Білгородської області, С-300, летить до 50 секунд. Давайте поставимо питання професіоналам: яке ППО може розвернутися і чимось її збити? Не кажучи вже про балістику та КАБи. Як до цього ставитеся? Я скажу погане слово зараз, але руські – вони під*ри, але не дебіли. Вони дуже швидко навчаються. Подивіться, як вони покращують своє озброєння. Ті ж КАБи, які просто дістали Харків, били на 60 км. Зараз вже більше 110.
Що таке КАБ? Це ж проста штука, з 1953 року на виробництві. Авіабомба, ще ж Сталін був живим у 1953 році…
– Якраз помер 5 березня того року.
– Так. І з того часу вона виробляється, відповідно, їх на складах у них як бруду. Що вони зробили? Додали крила, щоб вона планувала. Зараз вони подовжили ці крила на 20 см. МІГ-31 злетів якомога вище, пустив і вона пішла з цим крилом. Потім, ще якісь насадки додали. Раніше її влучність була в радіусі 400 метрів, зараз – 150.
Харків сильно страждає. Я люблю наводити цей приклад: у нас є три вулиці, старі назви Сумська (вона й зараз Сумська), Пушкінська та Мироносецька. Вони короткі, як у Києві Володимирська, Прорізна та Хрещатик, кілометрів по півтора-два. На них стоїть багато класних старих особняків. У 1943 році, коли Гітлер прийшов, він не зруйнував жодної будівлі. А за три роки російської агресії на цих вулицях зруйновано чи то 27, чи то 29 будинків.
Та й зараз, удари по Держпрому, наприклад. І не важливо, ЮНЕСКО там чи ні… Про що ми говоримо…
– Один із ваших постів у фейсбуці багато кого не залишив байдужим. Маю на увазі історію із ударом по вашому дому. Як ви це пережили?
– Це війна, куди-завгодно могло прилетіти. Хто б і де не знаходився. Це сафарі на людей 24/7. Будь-який харків’янин це усвідомлює. Чи той, хто гуляє Парком Горького, чи той, хто йде по Сумській вулиці, або ж хтось, хто п’є чай вдома на Олексіївці. У мене було тільки одне питання: це цілеспрямовано по мені били чи це випадковість. Оце важливо. Для мене сім’ї і так далі.
Юрій Сапронов і його зруйнований дім, фото: Facebook
Звичайно, шкода. Купа коштів на відновлення. А я не планував цим займатися, краще б я ці гроші спрямував хлопцям на війну. Все нормально, всі живі. Зробили висновки і живемо далі.
– Так це було цілеспрямовано по вашому будинку чи випадково?
– Я промовчу.
– Я пам’ятаю, що певний час у вас в Суперіорі жили люди. Зараз хтось живе там?
– Ні, там ситуація наступна. Перші люди прийшли в Суперіор 25 лютого 2022 року. Або навіть 24-го. До грудня 2022 року там жило біля сотні людей. Ми їх годували, лікували і так далі. Потім стало трохи менше.
Багато чого я не можу розповісти про Superior, але обов’язково зроблю це пізніше. Зараз – ні. Я підтримую поле для гольфу, ми його поливаємо та стрижемо. Якщо днів 10 не підстригти, то 60 гектарів газону треба викинути, посіяти новий або закупити рулонами. Я не знаю, для чого я це роблю.
Але я знаю, скільки коштує порожній Superior. Я все одно плачу гроші за нього, хоча він зараз без води, без тепла, без світла і без каналізації. Хоча за електроенергію я все ще плачу, попри те, хто у мене жив і що робив під час війни. Усі ці компенсаторні речі не дуже добре працюють. Прильотів було достатньо багато. У перший рік була 31 воронка на полі. Це була найскладніша перша весна, відновити систему поливу. Бо все було дуже порване. На щастя, немає прямих влучань у будівлю, але стеклили ми тисячу квадратних метрів вже кілька разів. Це війна. Моя дружина Ірина на початку війни сказала так: «Треба навчитися з цим жити». Як – ніхто не знає.
– У Харкові під час одного з ударів рашистів зруйновано Палац Спорту. Його можна буде відновити?
– Я був там. Його точно можна буде відновити. Це точно буде дешевше. Не знаю, яке рішення буде ухвалено на рівні держави, бо ні обласний, ні міський бюджет його не витягне. Не критичні пошкодження. Але відновити точно буде дешевше.
«Якби я був громадянином США, то підтримав би республіканців»
– Ви поїхали до США, до внуків і на цей період припали цікаві події. Перша – це тайфун у Флориді, друга – тайфун у політиці, себто, президентські вибори. Я читав ваш пост, де ви розповідали, що бачили тайфун з відносно невеликої відстані. Які відчуття від цього?
– По-перше, у мене є опція виїзду, бо мені 60+ років. Старша донька з трьома дітьми в США. І я побачив онуків ще через рік після попередньої зустрічі.
Щодо тайфуну. Американці, звісно ж, «бздуни». От вони бояться ядерного удару від путіна, чого на мій погляд не може бути. І саме тому, до речі, ми не отримуємо багато чого вчасно, є у мене така інформація. На щастя, маю можливість говорити із сенаторами та конгресменами, так вони кажуть, принаймні. І от з тайфуном вони теж перебзділи. Може воно й правильно, бо є ж історія Нового Орлеану та й інші, коли загинуло багато людей. Певно, так і треба робити, як вони вчинили зараз.
Моя дочка живе кілометрів в 50 від Маямі. І десь в півтора кілометрах від нас був смерч. Це страшна штука. Вода, повінь, це одна ситуація, якщо берегова хвиля – це вже інше. Ще й швидкість вітру впливає. Насправді, хвиля була невеликою, але за кілька днів я дізнався, що найбільшої шкоди нанесли смерчі. Саме смерч руйнував будинки, валив стовпи ліній електропередач і через це 4-5 днів люди залишалися без світла. А коли стабільні +30 і п’ять діб немає світла – це ж не тільки холодильникам настає дупа. Це ж неможливо в приміщеннях знаходитися. Це Флорида, відтак людям було складно. Один з цих смерчів пронісся вулицею, неподалік від будинку, де живе моя донька. Це десь 1200 метрів або 1500.
– Так, я бачив у вас фото, це дійсно вражає… А що цікавого помітили з ситуації навколо президентських виборів?
– Тут складно сказати, але треба ставитися до цього так, що це на наші вибори. Це Америка обирала свого президента. Ми намагаємося зрозуміти, хто краще для моєї країни: демократи чи республіканці? Трамп чи Камала Гарріс? Але ж це не наше питання, американці ухвалили рішення. І я їх розумію.
Чому? Бо якби я був американцем, я би точно був республіканцем. Не тому що там Трамп балотувався від цієї партії, він мені не подобається, ні. А тому що в моєму розумінні, республіканці – це бізнес. Цинічний, нічого особистого. Демократи – це таке, соціалізмом пахне. Ще немає лозунгу «відняти й поділити», але до того йде. Це теж треба, соціальна складова, я розумію. Люди різні, бідні, їм треба допомагати, страховка, соціальні виплати, якісь мінімальні речі. Що й просуває багато років Демократична партія.
На мій погляд, у тому, що зараз глобально відбувається у світі, винні демократи: Клінтон, Обама та Байден. При Рейгані і Буші такого, думаю, не було б. Америка отримала від світу на початку 1990-х карт-бланш: ви найголовніші у світі, значить ви відповідаєте за справедливість та якусь безпеку у світі. На мій погляд, це було так. І на початку десь так і відбувалося.
– А потім що пішло не так?
– А потім влізли у свої внутрішньо-американські проблеми, щоб всім було добре. Це перше. Друге – проґавили зростання Китаю. А третє – отримали сьогодні Іран, Китай, якісь хезболи, вони, перепрошую, клали на Америку при всій її потужності. А чи можна було таке уявити на початку 1990-х при республіканцях? Утім, це моя, не експертна думка. Я вважаю, що демократи – це демократи.
Я не знаю, що буде з нами. Ми ж читаємо всі ці гіпотези. Але щось буде різке. Дати зрозумілі: 17 або 19 грудня це виборники ставлять мокру печатку, це перша точка. А друга – 20 січня, коли відбудеться інаугурація Трампа. Точно до 20 січня будуть якісь дуже різкі рішення. Це не значить, що вони будуть прийнятні для нас. Дуже суперечливі всі ці речі. А люди втомилися. В першу чергу, хлопці, які в окопах. Дякую їм від всіх нас, стоячи на колінах. Ми живі завдяки ним.
– А які варіанти цих рішень?
– Мене часто запитують: а от якщо нам доведеться втратити ці 20-21% окупованих сьогодні територій, то в обмін на що? На мирну угоду? Гарантії безпеки від кого? НАТО, я так розумію, нам не світить ні при яких розкладах. Ніхто нас туди не візьме. Одна стурбованість та занепокоєння. Я взагалі вважаю, можливо це й пафосно, але якщо буде якійсь референдум, то мають ухвалювати рішення ті, хто воювали і сім’ї загиблих воїнів. Чи можемо ми піти на втрату територій в обмін на мирну угоду? От вони мають право вирішувати.
Загалом, я жорстко налаштований стосовно людей, які перебувають за кордоном. Оці всі батальйони Монако. Треба уважно дивитися, можливо, буде потрібна комісія з громадянства. А навіщо тобі паспорт України, якщо ти три роки стирчиш за кордоном, а тобі 35 років і у тебе все добре? Отримай польський або німецький.
І так купа внутрішнього бардака, пов’язаного із корупцією, брехнею, крадіжками. Чиновників одного за іншим ловлять. Я іноді читаю: «Зеленський підписав наказ, Рада ухвалила закон». Дивлюсь і непогані речі ніби приймають. Не всі, але є хороші закони та рішення. А от куди воно дівається, коли воно приходить в регіоні? Де починається цей саботаж? Треба вникати. Де там та дерегуляція, спитайте у бізнесу? Гетманцев – ворог народу. І це буде оцінено потім. Маю на увазі ті помилки, які запроваджуються в економічне життя України.
– Перебуваючи у Штатах, ви відчули український контекст серед звичайних людей? Вони усвідомлюють, що у нас коїться взагалі?
– Хороше питання. Ви знаєте, я розумію, де живуть російськомовні в районі Маямі. Мені туди не цікаво навіть їздити. Купа конфліктів було. Бо люди різні. Є ті, хто поїхав давно. Я іноді думаю: от якби так сталося, що я жив би в росії, умовно, в Москві або Санкт-Петербурзі. Успішний бізнесмен, не бідна людина. І от почалася війна, агресія. Я її засуджую, але мені страшно, бо я розумію, в якій країні живу. І якщо я кудись вийду із публічним засудженням, то мене просто загублять, моя родина мене ніколи не знайде. У них там таке часто трапляється. Люди зникають як у Сталіна в ГУЛАГ.
Який би у мене був варіант? Я би поїхав з країни, не знаю, під яким статусом, політичним біженцем, напевно. Жив би закордоном і тоді мав би моральне право казати, що я нормальна людина, а не зомбі. Я не вірю, що коли умовний академік Петровський, ректор Санкт-Петербурзького університету з IQ 150 (умовно), говорить в паблік, що путін правильно чинить в Україні, то він не приходить додому і йому не соромно дивитися на себе у дзеркало. Чому він досі не повісився і не викинувся з вікна? Як так жити, якщо ти говориш одне, а думаєш інакше?
Це треба вивчати, як путіну вдалося за 15 років зомбувати населення. Третій рік повномасштабної агресії, а підтримка росте. Це нейролінгвістичне програмування, чи 25-й кадр, чи що. Я не можу повірити, що здорова людина може так розмірковувати. Ми чекали, що це якось зміниться, але три роки минуло і ніяких зрушень немає.
– На початку нашої розмови ви сказали, що дивитеся НБА. Там грає двоє українців. І якщо Олексій Лень отримує ігровий час у Сакраменто, то Святослав Михайлюк міцно сидить на лавці у Юті. Йому варто змінити клуб, на вашу думку?
– Думаю, що варто. Але там зараз почався чемпіонат, а я пам’ятаю кінцівку минулого сезону. Той-таки Даллас зараз у якійсь дупі. Ніби й нормально біжить Дончич, але дев’ять перемог та сім поразок. Або подивіться на Клівленд: 16 перемог і тільки одна поразка. Я ж добре розумію, що початок сезону це все від лукавого. Вони почнуть рахувати очки і битися, коли почнеться боротьба за плей-оф.
У кожній з 30 команд НБА має бути два топ-гравці. Рівень Леброна, Дончича, Каррі, Татума, Ірвінга і так далі. Або що творить Ламело Болл! Він закидає по 30 очок в кожному матчі, він найкращий у Шарлотт Горнетс зараз. Хлопець – топ, йому 22 роки і відомий він тим, що рік тому він підписав 100-мільйонний контракт з Puma. І зараз серія кросівок суперпопулярна. Я собі купив дві пари і внуку також. Дуже зручні і красиві.
Повертаючись до Михайлюка: звичайно, я би пішов з Юти. Бо мова не про те, що він не потрапляє до стартової п’ятірки, а навіть і до 12 гравців, які виходять на майданчик впродовж матчу.
– Там цікава тенденція: якщо він не виходить, то вони програють. А за українським баскетболом стежите?
– Звичайно, ми вболіваємо за Харківські Соколи. Свого часу, років вісім тому, вона була сформована на базі льотного училища імені Кожедуба. Хлопці-курсанти грали за цю команду, це наша льотна, військова Альма-матер цього клубу. Позаминулого року ми вибули з Суперліги, бо не вистачило коштів на якийсь там внесок. І минулий сезон ми відіграли у Вищій лізі. Тепер цього року, завдяки Сергію Чебишеву, президенту Федерації баскетболу області, який провів роботу зі спонсорами, команда зіграла перше коло і програла тільки один матч. Ми розраховуємо, що Харківські Соколи за підсумками сезону повернуться до Суперліги.
Шкода, що вони не можуть грати у Харкові. Всі матчі вони грають то в Черкасах, то у Хмельницькому, то у Києві. На жаль, футбольний Металіст 1925 і звичайний Металіст також не грають у Харкові.
Даниіл Вереітін