Диво сталось, чи це не диво? Карлос Алькарас виграв свій перший «Мастерс», те ж саме зробила й Онс Жабер. Проте які ж різні були їх шляхи! Та й складові успіху, хоч би яким однаковим він не був, мають досить суттєві розбіжності. Бо результат Жабер був очікуваним, тоді як успіх Алькараса, хоча й вірогідним, але саме здобутим, не подарованим.
Почну з Онс. Ще з часів юніорської кар’єри саме грунт був її козирем. Особливо, коли він був повільним й не тільки вимагав терплячості, варіативності й винахідливості, яких в туніски було вдосталь, але й нівелював дефіцит швидкості, що є для неї очевидним. Так, Онс може грати довго, проте навряд чи вона впорається з постійним нагнітанням швидкості. Саме в Мадриді для неї склалось так, що вдавалось встигати, затягувати розіграші та грати на нервах суперниць. Тим більше, на шляху Жабер до титулу з серйозних зірок зустрілись лише дві – Бенчич та Халеп.
Після матчів з ними стало зрозуміло, Онс свого не віддасть. Навіть попри власні проблеми з послідовністю та суцільністю дій. Під час фіналу після непросто виграного першого сету стався досить різкий спад в грі Онс. Вона помітно нервувала й намагалась не зовсім мотивованими діями в розіграші повернути своє домінування. Шукала те, чого не використовувала в переможному першому сеті й, здавалось, остаточно заплуталась в своїх фантазіях. Наслідком цієї творчої кризи й став сухий другий сет.
Проте, Пегула це не Халеп, й навіть не Бенчич. Тому експерименти Жабер коштували їй лише сета, в якому вона програла досить швидко та без наднавантажень. Той випадок, коли жінка впоралась сама з собою. Хай-то як мене звинуватять в сексизмі, але це протистояння «сам-на-сам з собою» – одне з найпоширеніших в цій категорії тенісу.
Щодо чоловіків, до фіналу все було просто божевільно цікаво! Особливо в номінації «скальп фаворита». Шлях Карлоса Алькараса був тріумфальним не тільки за прізвищами суперників. Не тільки за сюжетами матчів. А саме за рівнем його гри! Й це було найголовнішим відкриттям, коли й виривалось те, що в заголовку! Єдріт – Мадрід!
Можемо зважати на те, що Надаль ще далеко не на піку, й явно не форсував форму під цей турнір. Проте поразка на вирішальному тай-брейку явно не входила до його планів. Навіщо стільки боротись, щоб програти на четвертому часі зусиль?
Матч проти Джоковича можна записувати в усі підручники грунтового тенісу. Серб – скала терплячості – боровся, як в кращих своїх іграх. Але його візаві впіймав таке відчуття ритму та м’яча, що навіть геніального оборонця Джоковича зміг періодично вводити в ступор своїми дроп-шотами. Причому, до більшості з них зніяковілий лідер чоловічого рейтингу навіть не стартував. Настільки це було неочікувано й філігранно за виконанням. Що з бекхенду, який виконати й замаскувати простіше, що з форхенду. В кожному з сетів переможцю знадобилось 7 геймів, два тай-брейки. Й вирішальний тай іспанець виграв за всіма показниками!
Після двох марафонських матчів Алькарас зберіг не тільки сили. Що може й не дивно, зважаючи на його юний вік. Він зберіг філософію гри, відчуття м’яча, ритму та дистанції – що й є показником рівня гравця. Замотиляти майже двометрового Звєрєва з його довгими ногами, навіть беручи до уваги суперподачу Алєксандра «мірумірцева», не викликало складнощів. Молодий іспанець, вихованець академії Хуана-Карлоса Ферреро, зробив вагому заявку на перемогу в цьогорічному Ролан Гаросі. А сам Хуан- Карлос голосно заявив про себе, як тренера, що зробив не копію себе, а сучасного гравця на власному багатому досвіді, але з індивідуальним баченням тенісу сьогодення. Ферреро перемагав в Парижі, був першою ракеткою світу й, мабуть, одним з найуніверсальніших іспанців. Карлос може зробити суттєві кроки вперед в порівнянні зі своїм вчителем. Й має для цього все.
Що ж, тепер «Чао Рим»!