Марта Костюк
Українка Марта Костюк – найсильніша юніорка світу, чемпіонка юніорського «Australian Open – 2017», дівчина, яка навела багато галасу на цьогорічному відкритому чемпіонаті Австралії серед дорослих, пройшовши 3 кола кваліфікації та дійшовши до 3-го кола основи, ставши наймолодшою переможницею першого кола з 1996 року – часів Мартіни Хінгіс, видатної швейцарської тенісистки – повідомлює Укрінформ. А згодом дебютувала в якості першого номера української збірної у Кубку Федерації. Таких високих результатів у 15-річному віці не демонструвала жодна тенісистка.
– Марто, ти з тенісної родини, твоя мама Талина Бейко була чемпіонкою України. Скажи, в якому віці в твоїх руках опинилася ракетка, пам’ятаєш, коли вперше вийшла на корт?
– Ракетку до рук я взяла, коли мені було зовсім мало років, навіть не пам’ятаю цього. Мама каже, що тоді мені було чотири. Здається, я завжди хотіла грати і завжди знала, що у мене будуть хороші результати.
– Теніс – складний технічний вид спорту, і в юному віці важко отримувати від нього задоволення. Це була любов з першого погляду, чи все ж – вона прийшла пізніше, розвивалася під впливом батьків?
– Батьки в цьому питанні ніколи не впливали. Просто мені завжди подобалося, що робила мама, і хотілося робити те ж саме. В дитинстві я рідко програвала і зараз намагаюся зберігати цю традицію. Звісно, якщо у дитини в спорті відразу не виходить, то його важко полюбити. Але у мене завжди виходило, тому не полюбити теніс не було причин.
– А як ти справлялася з навантаженнями?
– Паралельно з 4 до 11 років я займалася ще й акробатикою по три години щоденно. А тенісом – годину. Виходить, що акробатики було навіть більше. І у мене на все вистачало сил.
– Скільки годин на день у тебе тренування зараз?
– Близько 6 годин на день. Це весь тренувальний процес включно з фізичною підготовкою. Тобто, тренування на корті й фізична підготовка. Нормально, я звикла вже.
– Що складніше – емоційна напруга чи фізична?
– Для мене основне – не бути виснаженою емоційно, тому відновлююсь після матчу більше не фізично, а емоційно. Я вважаю, що фізично я дуже витривала, межі майже немає. Ще жодного разу не доходило, щоб у мене взагалі не було сил, навіть після дуже важких матчів. Я переконана, що в тенісі важливіша емоційна сторона.
– Чи складно зберігати хороші стосунки з мамою, коли вона ще й твій тренер, адже тренер має бути вимогливим, іноді жорстким, а мама все ж таки є мама?
– У цьому й проблема, що вимогливий. Мама грала в теніс і знає, як це важко, тому вона не може мене пожаліти. Інші мами, котрі не знаходяться в цьому спорті, жаліють своїх дітей: ой, ти так багато працюєш, може відпочинеш. У мене такого немає і мене це завжди трошки засмучувало. Я не пам’ятаю, які у нас були відносини, коли мені було 5-7 років, але наразі у нас є повне взаєморозуміння.
– Зараз діють досить жорсткі обмеження з боку Міжнародної федерації тенісу і професійної жіночої тенісної асоціації щодо кількості турнірів, які можуть зіграти юніори до досягнення певного віку. Ти відчуваєш якісь обмеження чи, на твій погляд, цього достатньо, щоб не стримувати штучно просування в кар’єрі.
– До Австралії здавалося, що у мене не достатньо турнірів. Я, чомусь, була впевнена, що багато програватиму – і кожен турнір буде рахуватися, а це буде важко, тобто я гратиму під пресингом.
Ми навіть хотіли звертатися до Міжнародної Федерації тенісу, щоб це правило з обмеженнями якось пом’якшили, бо мені було неприємно, що нас – юніорів – так затискають. І проблема – не тільки в кількості турнірів, є також проблема з «вайлд-кард» (пряме попадання або в кваліфікацію, або в основу турніру, що надається організаторами поза рейтингом та відбірковими змаганнями – ред.), їх дуже мало.
Зараз, коли після Австралії я дуже високо стрибнула у рейтингу і знаю, що до кінця цього року потрапляю на турніри «Великого шолому», – буду грати спокійно.
– Але ж це обмеження продиктовано турботою про стан здоров’я молодих гравців, щоб вони не перенавантажували себе надмірною кількістю турнірів.
– Я замислююся над тим, що якби у мене зараз не було обмежень, я б грала дуже багато турнірів і дійсно могла б травмуватися. Наприклад, такі зірки, як Кетрін Белліс (США) або Белінда Бенчич (Швейцарія), коли їм виповнилося по 18 років, почали грати всі турніри поспіль – і це їх «убило». Тобто, спочатку їх стримували, а потім, коли зняли обмеження, вони почали грати, як «ненормальні» – і зазнали травм. Мені здається, що тут треба знайти якийсь баланс.
– Кого з тенісисток свого віку ти вбачаєш серед основних конкурентів на вирішальних стадіях найбільших турнірів за кілька років?
– Коли я грала у віковій категорії до 14 років, серед нас було дуже багато класних дівчат. Тенісистки 2002 року народження взагалі вважалися найсильнішими в світі. З часом їх кількість зменшувалася, але, як каже моя мама (Талина Бейко – ред.), чим більша конкуренція, тим більша виходить і кількість класних гравців. Я зіграла безліч надскладних матчів з дуже сильними суперницями і зараз розумію, наскільки то було добре, що нас було так багато. Хто з ровесниць, на мою думку, буде грати далі? Думаю, гратиме Вітні Осігве (США), Б’янка Андреску (Канада). З тих, хто зараз вже стоїть в топ-250: Аманда Анісімова (США), Анастасія Потапова (Росія).
– Тобто, конкуренція очікується досить жорстка?
– В Україні багато сильних дівчат, я бачила список до 18 років у світовому рейтингу. Думаю, далі гратимуть Даяна Ястремська, Катарина Завацька. Просто хтось вже високо, наприклад, як Андреску чи Анісімова, а хтось ще тільки починає. Будемо дивитися. Мені самій цікаво.
– Який турнір «Великого Шолому» ти хотіла б виграти першим на дорослому рівні?
– Або «Wimbledon», або «Australian Open». Мені здається, «Wimbledon» всі хочуть виграти, це – найпрестижніший турнір. А от на «Australian Open» я виграла свій перший юніорський Шолом і дуже добре зіграла перший дорослий Шолом, тому – він мені вже як домашній.
– Ти універсальний гравець, але більш атакуючого складу. Які покриття корту твої найулюбленіші?
– Всі. І трава, і грунт, і хард. Я на всіх покриттях можу добре грати. Якщо раніше я говорила: лише грунт, потім пройшов час, я казала – хард, то зараз не можу визначитися. Я скрізь можу грати дуже добре.
– Велика кількість тенісисток, навіть топових, коли виходять на корт – «працюють». Ти – «граєш». Але з іншого боку, ти дуже емоційна. Чи не заважають емоції під час матчу зібратися і зробити якийсь вирішальний ривок?
– Щоб були такі ривки, мені потрібно відновлюватися психологічно. Раніше все було набагато гірше, ніж зараз. І плакала, і ракетки літали – все було. Зараз я емоційна, але в межах якихось норм, раніше це було жахливо. Навіть не хочу згадувати (посміхається).
– Але, Марто, ті, хто слідкує за тобою, якраз і люблять твою гру за те, що ти жива на корті. На механічних гравців, які просто відбувають номер, не цікаво дивитися, тенісу саме не вистачає таких зірок, як Джон Макінрой. Хотілося б, щоб тебе не зламали, щоб ти зберегла свій – дещо зухвалий стиль.
– Дякую. Я думаю, що не зламають: по-перше, у мене немає попереджень за поведінку, я постійно її вдосконалюю. В якихось моментах, звичайно, мені потрібно дивитися на себе критичніше, але щоб щось змінювати кардинально – потреби немає, команда теж мені цього не говорить, тому не думаю, що мене будуть якось затискати. А навіть якщо й будуть, то лише до певного моменту, бо змінити мій темперамент і характер, в принципі, неможливо. Хіба що, тільки насильницькими способами, до яких ніхто не буде вдаватися. Сподіваюся, що я залишуся такою, як є.
– Свої лідерські якості ти яскраво продемонструвала під час матчу Кубка Федерації, коли тобі – першому номеру нашої збірної – довелося грати з гравцем топ-30 Дар’єю Гавриловою (Австралія) та з гравцем першої двадцятки Ешлі Барті (Австралія). Ти проявила себе як боєць, як справжній лідер збірної. Розкажи як проходили ці матчі.
– Я вже була достатньо стомленою і ми змінили покриття, це була трава. На траві дуже стомлюються ноги, і треба було тренуватися достатньо багато, щоб звикнути, а ми мали обмаль часу. І, якщо з Гавриловою у мене ще були сили, то, коли я вийшла проти Барті, сил у мене вже взагалі не було. Я виходжу проти гравців першої двадцятки, але ще не можу психологічно їм протистояти. Мама каже, що у мене були шанси, а я кажу, що у мене не було шансів. Хоча, це був дуже класний досвід, і потім після свого матчу з Барті ми дуже сильно вболівали за Надю Кіченок (Україна). Ми там так кричали, щоб усе віддати, пару ми тоді програли, але дуже достойно зіграли.
– Тоді збірна України в Австралії на незвичному для себе покритті – траві, дала бій найсильнішому складу австралійської збірної, програвши тільки вирішальний матч ыз рахунком 2:2 за підсумками одиночних зустрічей. Україна програла парний матч, в якому ти не брала участь: можливо, якби ти взяла участь, то вдалося б на куражі зламати ситуацію і створити дійсно справжню сенсацію. А з ким із топ-гравців ти хотіла б зустрітися, перевірити себе, з ким із лідерів сучасного жіночого тенісу було б цікаво зіграти?
– Мені було б цікаво зіграти з Сімоною Халеп (Румунія), думаю, з Сиреною Вільямс (США) також цікаво, але коли ти в розгром програєш Еліні Світоліній (Україна), то вже якось не дуже хочеться знову в розгром програти. Я поки ще не сильно бачу себе в боротьбі з цими тенісистками. А згодом, хотілось би.
– Від тенісу до життєвих моментів. Ти сучасна дівчина, тренуєшся по шість годин на день, але, як й інші підлітки, живеш у світі таких спокус, як соціальні мережі та гаджети. Як тобі вдається концентруватися на найважливішому, відкидаючи все, що відволікає?
– Раніше я могла дивитися в телефон і на тренуванні, і навіть під час турнірів, коли сиділа на корті й чекала свою суперницю, але мій тренер Іван Любічіч це вже суворо присік – 15 хвилин до матчу і 15 хвилин після матчу телефон до рук не брати. Я погодилася, бо він для мене авторитет, і продовжую виконувати цю настанову. Деякий час тому, у мене дійсно була проблема, я дуже багато часу проводила в телефоні, це припало якраз на «Wimbledon», мама навіть забирала у мене телефон. Проблема була навіть глибшою, не лише у самому телефоні, а у тому, як я спілкувалася з іншими людьми, як я себе поводила, це ж взаємопов’язано.
Тоді мама забрала у мене телефон на три дні, і це було важко. Потім вона часто його в мене забирала та й досі, трапляється, забирає, але зараз це вже не так критично.
Спочатку мене це дратувало, але поступово я звільнялася від залежності, і можу сказати, що так жити легше. Я рада, що у мене свого часу його забрали і я зрозуміла, що життя без телефону в принципі дуже цікаве і насичене.
– Як тобі вдається поєднувати шестигодинні щоденні тренування і навчання у школі?
– Це дуже важко. Я навчаюся екстерном. Коли у мене тренувальний процес, я, в принципі, встигаю робити уроки, але коли у мене вже змагання, як, наприклад, Австралія, то я настільки стомлююся, що у мене просто немає сил. Зараз я ніби й удома, але зайнята весь день: якісь справи, інтерв’ю, ще й акліматизація – я о дев’ятій годині засинаю. Тому навіть вдома у мене немає часу робити уроки, але я намагаюся – багато читаю, раніше було більше часу, навіть ще восени, зараз вже зовсім туго, але треба закінчувати школу.
– А що ти любиш читати?
– По різному. Більше люблю якісь такі життєві реальні історії. Моя улюблена книжка – це «Провина зірок» Джона Гріна, я її просто обожнюю, я її проковтнула за два чи три дні, мені було настільки цікаво, що я читала просто під час тренувань – сідала на відпочинок, брала книжку і читала. Передостання книжка, яку я прочитала, це «Ярмарка суєти» Теккерея. Ще я люблю Софі Кінселлу, я її читала дуже давно, може два роки тому, але прочитала майже всі книги цієї авторки. У цьому році у неї вийшла нова річ – я дуже хочу її прочитати.
– Знаєш, в 15 років читати Теккерея – це коштує багато, не кожна дівчина може прочитати й зрозуміти.
– Мені було дуже цікаво, хоча я довго її читала – напевно з півроку. Коли мама мені тільки її порекомендувала, я прочитала за тиждень півкнижки, а потім, як завжди, не було часу – турніри, тренування – весь час відкладала на потім, і от тільки закінчила. Вона трошки складнувата психологічно, але дуже цікава і дуже життєва.
– Кіно любиш?
– Кіно люблю, особливо комедії, але зараз такі комедії пішли – всі однакові, я цей гумор не розумію. Ще дивлячись, правда, з ким іти в кіно, якщо я іду зі своїм найкращим другом, то він знайде спосіб із чого посміятись. Є кілька американських комедій, які мені дуже подобаються, які реально смішні, і то – може смішні через український переклад.
Так виходить, що я люблю кіно, але рідко ходжу до кінотеатрів. Буває ходжу в Хорватії: це дуже дивно, тому що там показують фільми англійською мовою з хорватськими субтитрами, я розумію хорватську, але читати мені поки що важко, тому я англійською мовою дивлюся. Перший фільм було складно сприймати, а у другому я вже все розуміла.
– Скількома мовами ти володієш?
– Я розмовляю українською, російською, англійською. Можу говорити хорватською, вчила раніше французьку в школі й у Франції тренувалася, може щось вже й підзабула, але багато чого можу зрозуміти, якісь прості фрази можу сказати. Дуже хочу вивчити італійську.
– Що слухаєш, яку музику?
– Музику люблю різну, але більше поп, ванільну таку, можу й веселу. В принципі, я всі жанри слухаю. Люблю українських виконавців: Тіну Кароль, Вакарчука обожнюю.
– Ти рахувала, в якій кількості країн ти вже побувала?
– Десь 50, я думаю. Півтора роки тому я нарахувала 37 країн, але зараз їх уже більше, тому я думаю десь близько 50.
– Встигаєш побувати десь чи за тренуваннями й турнірами дуже складно викроїти якийсь час, щоб подивитися.
– Я намагаюся, тому що раніше було: готель – корти, корти – готель, але зараз я намагаюсь щось подивитись, якщо є видатні місця.
– Можеш назвати три країни, які справили на тебе найбільше враження.
– Мене найбільше вразив Нью-Йорк, моє улюблене місто. По видатним місцям, напевне, Париж – Ейфелева вежа, Лувр, Нотр-Дам. Тобто, всі країни мені подобаються по-своєму. По людям мені дуже подобається Австралія. В Монако – дуже добре жити.
А от Китай для мене – це інша планета, там інші люди, мова, їжа. Я там десять днів їла рис і рибу, а потім, коли приїхала з Китаю, сказала, що рис ніколи в житті їсти не буду (сміється).
– У тебе є домашні тварини?
– Є, кіт і собака. Я більше люблю собак, але у нас дуже класна кішка, тому вона – виняток.
– У тебе є старша сестра, яка навчається в Америці, і молодша – вдається спілкуватися, знаходити час для сімейного спілкування?
– В принципі, є: старшу сестру я бачу дуже рідко, дуже скучаю за нею, ми спілкуємося, але через різницю в часі – особливо, коли я була в Австралії – це складно, тут трошки легше, але все одно важко. Наша сім’я якось не звикла разом перебувати, навіть обіди й вечері у нас усі окремо.
– У кожного власний графік.
– Можна і так сказати, але всі підлаштовуються під мене, не залежно – в кого який графік. Але ми стараємося.
– Скажи, будь ласка, що для тебе Україна?
– Я дуже люблю виступати під нашим прапором, люблю представляти Україну в світі. Я пишаюся своєю країною, вона значить для мене дуже багато, але для багатьох вона ще достатньо не відома, тому мені особливо подобається її відкривати і представляти. Це велика гордість і честь для мене.
Источник: Любов Базів. Укрінформ